Музей-садиба «Слобожанське подвір'я» (кін. ХІХ ст.-поч. ХХ ст.)

Крупорушка ручна

Крупорушка ручна – дерев’яний ручний млинок для подрібнення зерна. Від жорен відрізняється «розміром» продукції (жорна перемелюють зерно в борошно, крупорушка тільки дробить його).

Принцип роботи у крупорушки простий: у великому циліндрі, що обертається, зерно подрібнюється (руйнується) великими круглими каменями або дерев'яними дисками з борознами.

Жорна

Жорна – кам’яний ручний млинок для розмелювання у борошно пшениці та іншого зерна, а також для перемелювання іноді будь-яких харчових продуктів рослинного та тваринного походження.

Жорна мають дуже просту будову: два круглі камені, влаштовані в коробці, та пристрій, за допомогою якого крутили горішній камінь. Цей пристрій найчастіше виготовляли з каменю, рідше з твердих порід дерев.

Жорна дерев'яні

Жорна кам’яні

Жорна використовувалися людиною здавна. Кам'яні жорна в поселеннях східних слов'ян відомі з VIII століття, у XVIII—XIX століттях майже в кожній оселі був цей простий, але такий необхідний у господарстві, механізм.

У XIX і на початку XX сторіччя жорна в Україні вже частково стали пережитком минулого. Ними послуговувались тільки в окремих випадках, задовольняючи незначні господарські потреби, або ж у ритуальному церемоніалі. Як відомо, в багатьох регіонах подруги нареченої для весільного короваю мали розмолоти пшеничне зерно лише жорнами.

Цікавий факт: під час феодальних воєн жорнові камені використовувалися як зброя. Зокрема, таким був смертельно поранений Андрій Боратинський.

Підкова на двері

Одним з давніх символів родинного достатку і благополуччя для селянина була кінська підкова, яку кріпили зі зовнішнього боку вхідніх дверей хати або над ними.

Прикмета вішати підкову на щастя, достаток та удачу тягнеться ще з часів Стародавнього Риму. Тоді підковувати коня мали змогу тільки дуже багаті люди. Підкови виготовлялись із дорогих металів (напр., бронзи), і якщо підкову на дорозі знаходила незаможна людина, то підбирала її і вірила, що вона принесе йому достаток в дім.

Станок

Такий станок використовували як форму для виготовлення плиток кізяка з гною (свого роду домашній торф).

Кізяк використовувався як природне добриво або паливо (наприклад, для спалювання в печі для обігріву або приготування їжі).

Кізяк — це висушений або перероблений гній, продукт життєдіяльності худоби, екскременти. Виходить в результаті ферментативної, зокрема, мікробної переробки смітних і кормових трав та калу організмом худоби.

Саме слово "кізяк" запозичено з тюркських мов.

Сівалка насіння кукурудзи

Сільське господарство кін. ХІХ ст.-поч. ХХ ст. не мало механізованих кукурудзяних сівалок, тому використовувалися різні модифікації ручних сівалок, виготовлених із металу.

Різновид кукурудзосаджалки

Різновид кукурудзосаджалки

Вирощувати кукурудзу на території України почали у XVIII столітті, після того, як вона потрапила до нас із Туреччини (найімовірніше, в ході російсько-турецької війни).

Наразі виробництво кукурудзи в Україні досягає 50% від усіх зернових культур.

Шумівка

Шумівка – кухонна приналежність у вигляді великої плоскої ложки з безліччю дрібних отворів у черпалі для зливу рідини.

Наприкінці XIX-го століття шумівки в селах плелися з лози і були доступні кожній родині.

Рушник «утирач»

Утирач (утирало, утиральник) – це рушник для утирання обличчя та рук. Також такими рушниками застилали полички, вкривали макітри з опарою і т.д. В основі назви рушника слово-дія – «утирати, витирати».

Рушник «утирач» був ще й символом гостинності і доброзичливості. Перед тим, як просити гостя до столу, господиня вішала йому на плече чистий "утирач" й лила на руки воду з кухлика.

Найдавніший рушник, знайдений на території України, датується кінцем X століття, на полотнищі якого збереглися лише сліди вишивки, тобто проколи від голки. Відомо також, що в XI ст. сестра Володимира Мономаха Ганна відкрила школу, де навчалися вишивати і шляхетні дівчата, і бідні поселянки. З тих часів відоме вишивання на дорогих тканинах золотом, сріблом та червоним шовком.

Рушник «покутник»

Покутник (божник, біжник) – рушник, який вішали на покуття (покут, покуть) над образами, що стояли, як правило, на божниці. Такі рушники рясно прикрашалися рослинним орнаментом, по всіх краях обшивались мереживом.

Рушники завжди висіли на покуті, святому місці, де збирається вся родина на трапезу, освячуючи її молитвою. По суті, вони виконували роль тих-таки святих образів. Із запровадженням християнства вони не зникли, а почали співіснувати разом із іконами, слугуючи для них прикрасою.

Хата без рушників, казали в народі, що родина без дітей. Рушник з давніх-давен символізував не тільки естетичні смаки, він був своєрідною візитівкою, а якщо точніше — обличчям оселі, відтак і господині. За тим, скільки і які були рушники, формувалося враження про жінку, її дочок.

Скриня дерев’яна

Скриня дерев’яна — рід рухомих меблів, у якій господині складали свої речі. Насамперед, сюди клали білизну та дорогу одежу, яка, до речі, передавалася із покоління в покоління.

У деяких скринях всередині, вздовж бічної сторони, кріпилася прямокутна коробочка – прискринок – для зберігання дрібних цінних речей, грошей, прикрас, голок, ниток, зілля. Також клали вузлик тютюну (від молі). Прискринок закривався на таємні дерев’яні засувки.

Покривали скриню вишиваним рушником або тканим рядном. Вона була показником добробуту селянської родини, окрасою житла.

У хаті могло бути декілька скринь: бабусі, матері, дочки, онуки. Після смерті власника/власниці скриня передавалась у спадок. Народною етикою засуджувалося зазирати до чужої скрині.

Також скриня була незмінним атрибутом сільського весілля у ХІХ–першій половині ХХ століття. До неї складали придане для нареченої. Скриня та її вміст символізували працелюбність нареченої. Говорилося: «Яка скриня, така й господиня», «Добре господині, коли повно в скрині».

Оформлення скринь можна умовно розділити на чотири види: мальовані, різьблені, ковані (прикрашені металевим окуттям різноманітних профілів) та прості (без будь-якого оформлення).

Приклад мальованої скрині

Приклад різьбленої скрині

Приклад простої скрині з металевим окуттям

Приклад найпростішої скрині без оформлення

Праска вугільна чавунна

Це старовинна конструкція з порожниною всередині праски, куди завантажувалося вугілля (інколи — деревне вугілля).

Принцип роботи був простий: всередину праски спеціальними щипцями або совочками накладалося тліюче вугілля з печі, потім праску закривали за допомогою гачка - засувки. Господиня брала праску в руку, робила кілька різких помахів, повітря потрапляло в отвори, розташовані поруч з днищем, вугілля розгорялося і днище розігрівалося до малинового світіння.

Звичайно, щоб гладити такою праскою, була потрібна чимала фізична сила (вага праски іноді сягала до 12 кг.) і певний навик: треба було вміти так регулювати температуру, щоб не підпалити тонку, дорогу білизну. Іноді вугілля висипалося і псувало одяг.

Приклад творчого підходу під час оформлення ручки праски

Чавунні праски з гарячим вугіллям всередині мають довгу історію. Вони з'явилися у XVII столітті, а до XVIII століття стали популярними майже у всіх країнах. Праска на вугіллі широко представлена практично у всіх музеях країн світу.

Гребінь прядильний

Гребінь прядильний — це дерев’яна плашка із зубцями, на які насаджується пряжа при ручному прядінні для виготовлення нитки.

У процесі прядіння, шляхом поздовжнього складання і спірального скручування окремих волокон вовни, льону та конопель, отримували довгу і міцну нитку.

Гребеню прядильному, гребінцю надавалося велике оберегове та інші значення. Існували спеціальні правила щодо використання гребеня. Його не можна було класти на стіл, на вікно, на діжу, бо «ангел не сяде».

Гребінь розглядався і як символ жіночої долі: новонародженій дівчинці на ньому перерізали попувину, щоб вона стала доброю прядильницею й вишивальницею. Також з гребенем пов'язані численні ворожіння та сільська магія.

Ручне прядіння було дуже повільним. Оброблене лляне або полотняне волокно (куделя) - прив'язувалася до верхньої частини прядки (гребеня), а на сидінні прядки - (днище), встановлене на лавці, сідала пряха і лівою рукою обережно витягувала з куделі нитку, скручуючи її за допомогою веретена.

Прядильний гребінь на картині "ПРЯХА" (1920 г., Антоніна Іванова)

Прядіння було досить нудним, затратним за часом процесом, вимагало від пряхи акуратності та зосередженості і споконвіку вважалося жіночим заняттям.

Прядильні інструменти для виготовлення нитки люди застосовували ще з часів неоліту. Вони були у кожній родині. Про це свідчать знахідки різноманітних археологічних культур, віднайдених на території сучасної України.

Витушка (мотовило)

Витушка (мотовило) — це пристрій для змотування та розподілу ниток, пряжі. За допомогою мотовила готову пряжу перемотували з веретена в мотки, воно полегшувало змотування, запобігало заплутуванню і зав'язуванню нитки.

Обертове мотовило («витушка»). На «кониках» («качечках») намотана пряжа.

Прядка механічна дерев’яна

Прядка дерев'яна з колесом – це прилад механічного зсукування ниток і намотування пряжі на веретено.

Прядіння — це промисел, відомий на території України із незапам’ятних часів. Дане ремесло (поряд з гончарством, ковальською справою, обробкою шкіри та деревообробкою) було одним із найголовніших видів господарської діяльності нашого народу, основою мистецької культури українців.

Прядіння і ткацтво були самими трудомісткими з усіх видів робіт, що падали на плечі селянки. Майже п'ять місяців в році, з листопада по березень, проводила вона за прядкою.

Прядка була цінним подарунком: батько дарував її дочці, наречений - нареченій, чоловік - дружині.

Прядка на поштовій марці України (2007 р.).

Припускається, що механічна прядка вперше з'явилася в Індії, звідки поширилася світом. У Європі з'явилася на початку XIV століття. У ній використовується колесо, обертане за допомогою ножної педалі. Коли до прядки в XV столітті додали вилку, прядіння вже не треба було переривати на процес намотування. Стрижень веретена тепер став віссю, на якій закріплені котушка та вилка. У XVI столітті з'явилася педаль для обертання колеса.

Жіноча сорочка

Це буденна жіноча сорочка з конопляного домотканого полотна.

Тип сорочки з цільнокроєним рукавом та з відрізним станом і підставою («підподільниця», «підтичка») довжиною нижче коліна. Сорочка орнаментована з елементами вирізування та мережування. Мотиви вишивки оздоблені рослинно-геометризованим орнаментом по довжині рукавів.

Полотно виготовляли власноруч на ткацьких горизонтальних верстатах. Далі вибілювали полотно у дерев’яній жлукті за допомогою розчину з соняшникового лугу.

Вишивали сорочки льняними та конопляними нитками домашнього виготовлення. Для фарбування ниток використовувались рослинні фарбники. Закріплювалась фарба на нитках кип’ятінням у овочевих кислотах, солі чи молоці.

Сорочка є одним з найбільш старовинних елементів одягу, виступаючи аж до початку XX століття різновидом натільного одягу як на території Слобожанщини, так і всієї України. Білий колір домотканого, ретельно відбіленого полотна – це своєрідний естетичний еталон українських сорочок XIX століття.