смт Новопсков, Луганська область
У кожній локаціі є глечики. Але один з них особливий — відшукайте його.
Особливий глечик відкриє предмети з питаннями. Знайдіть ці питання та дайте відповіді.
Знайдений глечик відкриє предмети з питаннями — знайдіть їх та дайте відповіді.
ПОЧАТИ КВЕСТ не зараз
ПІДКАЗКА
ЩОБ НАБЛИЗИТИ ЗОБРАЖЕННЯ
ПІДКАЗКА
Використовуйте рухи, щоб наблизити зображення та роздивитись його
ГЛЕЧИК В ЦІЙ ЛОКАЦІІ ЗНАЙДЕНО!
Предмети з питаннями відкриті! Знайдіть їх та дайте відповідь.
продовжитиКВЕСТ ЩЕ НЕ ЗАКІНЧЕНО!
Знайдіть особливий глечик в кожній локаціі та дайте відповіді на всі питання.
зрозумілоДерев’яний ручний млинок для подрібнення зерна.
Пристрій для віджиму меду з порізаних стільників.
Пристрій для відділення сміття та висівки від зерна.
Пристрій для пресування зерен кукурудзи в олію.
Відповідь вірна
Відповідь невірна
Крупорушка ручна – дерев’яний ручний млинок для подрібнення зерна. Від жорен відрізняється «розміром» продукції (жорна перемелюють зерно в борошно, крупорушка тільки дробить його).
Принцип роботи у крупорушки простий: у великому циліндрі, що обертається, зерно подрібнюється (руйнується) великими круглими каменями або дерев'яними дисками з борознами.
Пристрій для лущення качанів кукурудзи.
Кам’яний ручний млинок для розмелювання зерна.
Старовинний сільський музичний інструмент, схожий до бубна.
Переносне ковадло, що використовується для дрібного ремонту.
Відповідь вірна
Відповідь невірна
Жорна – кам’яний ручний млинок для розмелювання у борошно пшениці та іншого зерна, а також для перемелювання іноді будь-яких харчових продуктів рослинного та тваринного походження.
Жорна мають дуже просту будову: два круглі камені, влаштовані в коробці, та пристрій, за допомогою якого крутили горішній камінь. Цей пристрій найчастіше виготовляли з каменю, рідше з твердих порід дерев.
Жорна дерев'яні
Жорна кам’яні
Жорна використовувалися людиною здавна. Кам'яні жорна в поселеннях східних слов'ян відомі з VIII століття, у XVIII—XIX століттях майже в кожній оселі був цей простий, але такий необхідний у господарстві, механізм.
У XIX і на початку XX сторіччя жорна в Україні вже частково стали пережитком минулого. Ними послуговувались тільки в окремих випадках, задовольняючи незначні господарські потреби, або ж у ритуальному церемоніалі. Як відомо, в багатьох регіонах подруги нареченої для весільного короваю мали розмолоти пшеничне зерно лише жорнами.
Цікавий факт: під час феодальних воєн жорнові камені використовувалися як зброя. Зокрема, таким був смертельно поранений Андрій Боратинський.
Підковою стукали у двері (аналог сучасного дзвінка).
Підкова як символ родинного благополуччя, достатку та удачі.
Підкова як сільський оберіг від пожежі та блискавки.
Підкова як сільський оберіг від хвороб домашньої худоби.
Відповідь вірна
Відповідь невірна
Одним з давніх символів родинного достатку і благополуччя для селянина була кінська підкова, яку кріпили зі зовнішнього боку вхідніх дверей хати або над ними.
Прикмета вішати підкову на щастя, достаток та удачу тягнеться ще з часів Стародавнього Риму. Тоді підковувати коня мали змогу тільки дуже багаті люди. Підкови виготовлялись із дорогих металів (напр., бронзи), і якщо підкову на дорозі знаходила незаможна людина, то підбирала її і вірила, що вона принесе йому достаток в дім.
Форма для виготовлення глиняних плиток (цеглинок) для будівництва.
Мірний ящик для зерна та круп, який використовувався на млині.
Пристрій для перенесення сотів з медом. Використовувався у бджільництві.
Форма для виготовлення кізяка, органічного палива для печі.
Відповідь вірна
Відповідь невірна
Такий станок використовували як форму для виготовлення плиток кізяка з гною (свого роду домашній торф).
Кізяк використовувався як природне добриво або паливо (наприклад, для спалювання в печі для обігріву або приготування їжі).
Кізяк — це висушений або перероблений гній, продукт життєдіяльності худоби, екскременти. Виходить в результаті ферментативної, зокрема, мікробної переробки смітних і кормових трав та калу організмом худоби.
Саме слово "кізяк" запозичено з тюркських мов.
Сівалка насіння кукурудзи.
Розпушувач ґрунту.
Пристрій для вилову кротів.
Пристрій для прорідження коренеплодів.
Відповідь вірна
Відповідь невірна
Сільське господарство кін. ХІХ ст.-поч. ХХ ст. не мало механізованих кукурудзяних сівалок, тому використовувалися різні модифікації ручних сівалок, виготовлених із металу.
Різновид кукурудзосаджалки
Різновид кукурудзосаджалки
Вирощувати кукурудзу на території України почали у XVIII столітті, після того, як вона потрапила до нас із Туреччини (найімовірніше, в ході російсько-турецької війни).
Наразі виробництво кукурудзи в Україні досягає 50% від усіх зернових культур.
Бовтачка (збовтувати підкисле молоко для прискорення закислення).
Пристосування, щоб вибивати насіння з соняшника.
Шумівка «веселка» плетена з лози (для вареників).
Мити глечики, горщики, чавунки (зверху намотувалась ганчірка).
Відповідь вірна
Відповідь невірна
Шумівка – кухонна приналежність у вигляді великої плоскої ложки з безліччю дрібних отворів у черпалі для зливу рідини.
Наприкінці XIX-го століття шумівки в селах плелися з лози і були доступні кожній родині.
Рушник «утирач».
Рушник «стирок» (стирач).
Рушник «обиденник».
Рушник «хлібосольний».
Відповідь вірна
Відповідь невірна
Утирач (утирало, утиральник) – це рушник для утирання обличчя та рук. Також такими рушниками застилали полички, вкривали макітри з опарою і т.д. В основі назви рушника слово-дія – «утирати, витирати».
Рушник «утирач» був ще й символом гостинності і доброзичливості. Перед тим, як просити гостя до столу, господиня вішала йому на плече чистий "утирач" й лила на руки воду з кухлика.
Найдавніший рушник, знайдений на території України, датується кінцем X століття, на полотнищі якого збереглися лише сліди вишивки, тобто проколи від голки. Відомо також, що в XI ст. сестра Володимира Мономаха Ганна відкрила школу, де навчалися вишивати і шляхетні дівчата, і бідні поселянки. З тих часів відоме вишивання на дорогих тканинах золотом, сріблом та червоним шовком.
Рушник «крижмо».
Рушник «покутник».
Рушник «гайтка».
Рушник «кілковий».
Відповідь вірна
Відповідь невірна
Покутник (божник, біжник) – рушник, який вішали на покуття (покут, покуть) над образами, що стояли, як правило, на божниці. Такі рушники рясно прикрашалися рослинним орнаментом, по всіх краях обшивались мереживом.
Рушники завжди висіли на покуті, святому місці, де збирається вся родина на трапезу, освячуючи її молитвою. По суті, вони виконували роль тих-таки святих образів. Із запровадженням християнства вони не зникли, а почали співіснувати разом із іконами, слугуючи для них прикрасою.
Хата без рушників, казали в народі, що родина без дітей. Рушник з давніх-давен символізував не тільки естетичні смаки, він був своєрідною візитівкою, а якщо точніше — обличчям оселі, відтак і господині. За тим, скільки і які були рушники, формувалося враження про жінку, її дочок.
Скриня для зберігання запасів борошна, круп у темному місці.
Скриня для зберігання та відстою вина, браги у темному місці.
Скриня дерев’яна, де зберігалась білизна та дорога одежа.
Взимку ставили в сіни, наповнювали льодом і зберігали м'ясо, рибу.
Відповідь вірна
Відповідь невірна
Скриня дерев’яна — рід рухомих меблів, у якій господині складали свої речі. Насамперед, сюди клали білизну та дорогу одежу, яка, до речі, передавалася із покоління в покоління.
У деяких скринях всередині, вздовж бічної сторони, кріпилася прямокутна коробочка – прискринок – для зберігання дрібних цінних речей, грошей, прикрас, голок, ниток, зілля. Також клали вузлик тютюну (від молі). Прискринок закривався на таємні дерев’яні засувки.
Покривали скриню вишиваним рушником або тканим рядном. Вона була показником добробуту селянської родини, окрасою житла.
У хаті могло бути декілька скринь: бабусі, матері, дочки, онуки. Після смерті власника/власниці скриня передавалась у спадок. Народною етикою засуджувалося зазирати до чужої скрині.
Також скриня була незмінним атрибутом сільського весілля у ХІХ–першій половині ХХ століття. До неї складали придане для нареченої. Скриня та її вміст символізували працелюбність нареченої. Говорилося: «Яка скриня, така й господиня», «Добре господині, коли повно в скрині».
Оформлення скринь можна умовно розділити на чотири види: мальовані, різьблені, ковані (прикрашені металевим окуттям різноманітних профілів) та прості (без будь-якого оформлення).
Приклад мальованої скрині
Приклад різьбленої скрині
Приклад простої скрині з металевим окуттям
Приклад найпростішої скрині без оформлення
Для розігріву праски всередину засипали гаряче вугілля.
Праска для холодного прасування змоченої нещодавно зітканої тканини.
Для розігріву такої праски її ставили на піч чи відкритий вогонь.
Cпеціальна праска для спаювання дьогтем швів мішковини.
Відповідь вірна
Відповідь невірна
Це старовинна конструкція з порожниною всередині праски, куди завантажувалося вугілля (інколи — деревне вугілля).
Принцип роботи був простий: всередину праски спеціальними щипцями або совочками накладалося тліюче вугілля з печі, потім праску закривали за допомогою гачка - засувки. Господиня брала праску в руку, робила кілька різких помахів, повітря потрапляло в отвори, розташовані поруч з днищем, вугілля розгорялося і днище розігрівалося до малинового світіння.
Звичайно, щоб гладити такою праскою, була потрібна чимала фізична сила (вага праски іноді сягала до 12 кг.) і певний навик: треба було вміти так регулювати температуру, щоб не підпалити тонку, дорогу білизну. Іноді вугілля висипалося і псувало одяг.
Приклад творчого підходу під час оформлення ручки праски
Чавунні праски з гарячим вугіллям всередині мають довгу історію. Вони з'явилися у XVII столітті, а до XVIII століття стали популярними майже у всіх країнах. Праска на вугіллі широко представлена практично у всіх музеях країн світу.
Під час ворожіння на нареченого.
Щоб було густе і пишне волосся.
Щоб майбутній наречений був заможній.
Від пристріту заздрісних подруг.
Відповідь вірна
Відповідь невірна
Гребінь прядильний — це дерев’яна плашка із зубцями, на які насаджується пряжа при ручному прядінні для виготовлення нитки.
У процесі прядіння, шляхом поздовжнього складання і спірального скручування окремих волокон вовни, льону та конопель, отримували довгу і міцну нитку.
Гребеню прядильному, гребінцю надавалося велике оберегове та інші значення. Існували спеціальні правила щодо використання гребеня. Його не можна було класти на стіл, на вікно, на діжу, бо «ангел не сяде».
Гребінь розглядався і як символ жіночої долі: новонародженій дівчинці на ньому перерізали попувину, щоб вона стала доброю прядильницею й вишивальницею. Також з гребенем пов'язані численні ворожіння та сільська магія.
Ручне прядіння було дуже повільним. Оброблене лляне або полотняне волокно (куделя) - прив'язувалася до верхньої частини прядки (гребеня), а на сидінні прядки - (днище), встановлене на лавці, сідала пряха і лівою рукою обережно витягувала з куделі нитку, скручуючи її за допомогою веретена.
Прядильний гребінь на картині "ПРЯХА" (1920 г., Антоніна Іванова)
Прядіння було досить нудним, затратним за часом процесом, вимагало від пряхи акуратності та зосередженості і споконвіку вважалося жіночим заняттям.
Прядильні інструменти для виготовлення нитки люди застосовували ще з часів неоліту. Вони були у кожній родині. Про це свідчать знахідки різноманітних археологічних культур, віднайдених на території сучасної України.
Пристрій для розтягування нещодавно зітканої тканини.
Пристосування для плетіння рибальської тенети.
Витушка дерев’яна прядильна для розподілу ниток.
Розважальна іграшка для дітей молодшого віку.
Відповідь вірна
Відповідь невірна
Витушка (мотовило) — це пристрій для змотування та розподілу ниток, пряжі. За допомогою мотовила готову пряжу перемотували з веретена в мотки, воно полегшувало змотування, запобігало заплутуванню і зав'язуванню нитки.
Обертове мотовило («витушка»). На «кониках» («качечках») намотана пряжа.
На хоругві одного із козацьких формувань.
На гербі міста Старобільськ (Луганська область).
На 100 карбованцях УНР (Українська Народна Республіка, 1917-1921 р.).
На поштовій марці України (сьомий випуск, 2007 р.).
Відповідь вірна
Відповідь невірна
Прядка дерев'яна з колесом – це прилад механічного зсукування ниток і намотування пряжі на веретено.
Прядіння — це промисел, відомий на території України із незапам’ятних часів. Дане ремесло (поряд з гончарством, ковальською справою, обробкою шкіри та деревообробкою) було одним із найголовніших видів господарської діяльності нашого народу, основою мистецької культури українців.
Прядіння і ткацтво були самими трудомісткими з усіх видів робіт, що падали на плечі селянки. Майже п'ять місяців в році, з листопада по березень, проводила вона за прядкою.
Прядка була цінним подарунком: батько дарував її дочці, наречений - нареченій, чоловік - дружині.
Прядка на поштовій марці України (2007 р.).
Припускається, що механічна прядка вперше з'явилася в Індії, звідки поширилася світом. У Європі з'явилася на початку XIV століття. У ній використовується колесо, обертане за допомогою ножної педалі. Коли до прядки в XV столітті додали вилку, прядіння вже не треба було переривати на процес намотування. Стрижень веретена тепер став віссю, на якій закріплені котушка та вилка. У XVI столітті з'явилася педаль для обертання колеса.
З лляного полотна.
З бавовняного полотна.
З джутового полотна.
З конопляного полотна.
Відповідь вірна
Відповідь невірна
Це буденна жіноча сорочка з конопляного домотканого полотна.
Тип сорочки з цільнокроєним рукавом та з відрізним станом і підставою («підподільниця», «підтичка») довжиною нижче коліна. Сорочка орнаментована з елементами вирізування та мережування. Мотиви вишивки оздоблені рослинно-геометризованим орнаментом по довжині рукавів.
Полотно виготовляли власноруч на ткацьких горизонтальних верстатах. Далі вибілювали полотно у дерев’яній жлукті за допомогою розчину з соняшникового лугу.
Вишивали сорочки льняними та конопляними нитками домашнього виготовлення. Для фарбування ниток використовувались рослинні фарбники. Закріплювалась фарба на нитках кип’ятінням у овочевих кислотах, солі чи молоці.
Сорочка є одним з найбільш старовинних елементів одягу, виступаючи аж до початку XX століття різновидом натільного одягу як на території Слобожанщини, так і всієї України. Білий колір домотканого, ретельно відбіленого полотна – це своєрідний естетичний еталон українських сорочок XIX століття.
ВІТАЄМО!
Всі глечики та питання знайдені.
Ви правильно відповіли на 14 запитань.
Дякуємо, що наважилися проходити квест. Схоже, ви переконані, що жодна річ з минулого вам у житті не пригодиться, і предмети сільського побуту бачили переважно на картинці.
Але все ж радимо обов’язково відвідати українське село або найближчий краєзнавчий музей
Ви правильно відповіли на 14 запитань.
Раді, що ви спробували. Схоже, ви не так часто бували в селі і мало звертали увагу на предмети сільського побуту. Радимо наступну відпустку присвятити "зеленому туризму" і провести її десь у садибі в мальовничому українському селі.
закритиВи правильно відповіли на 14 запитань.
Ви точно б справилися в побуті, якби раптом зник світ сучасної техніки. Імовірно, ви мешкаєте в селі або часто там бували в дитинстві. Ваш рівень обізнаності дав нам підстави
вірити, що знання про історичне минуле українського села в надійних руках
Ви правильно відповіли на 14 запитань.
Ми враженні вашим результатом! Ви або працівник даного музею або колишній мешканець цієї хати, що прибув з минулого .
Схоже на те, що ви й досі живете в оточенні предметів побуту ваших предків. Якщо ж це ваш звичний рівень знань — то ми пишаємося вашою участю в нашому квесті!
Заповідна зона «Селянська садиба кінця ХІХ–початку ХХ ст.»: унікальний етнографічний комплекс – сільськогосподарський скансен «Слобожанське подвір’я кін. ХІХ-поч. ХХ ст.» під відкритим небом. Музей-садиба входить до складу Новопсковського краєзнавчого музею (комунальний заклад Новопсковскої селищної територіальної громади).
Ця експозиція присвячена традиційному житлу слобожан, предметам їх побуту, знаряддям праці, промислам, декоративно–ужитковому мистецтву.
Комплекс складається з сільської хати, господарських будівель та сільськогосподарського реманенту, а також на подвір’ї розміщенорідкісний пасічний інвентар, літня піч – повітка, кам’яний погрібник, колодязь з дерев’яного зрубу з журавлем (звід).
Хата збудована наприкінці ХІХ ст. для священнослужителя (дяка) Новопсковської Миколаївської церкви. Згодом, на початку ХХ ст., тут проживали розорені поміщиці Головіни, поки у 1912 році її не викупив селянин за прізвищем Вагін.
Будівля чотирикамерна, дерев’яна, обмазана глиною та білена. Складається з світлиці, хатини, робочої та спальної кімнат, та службових приміщень (присінок, сіни і комора).
Значну наукову та історичну цінність має етнографічна колекція, в яку входять слобожанські рушники, традиційний одяг та предмети побуту слобожан сер. ХІХ ст. - поч. ХХ ст., що представлені в експозиції сільської хати.
В історико-культурному комплексі «Слобожанське подвір’я кін. ХІХ–поч. ХХ ст..» найпопулярнішою формою роботи з відвідувачем стало проведення: майстер-класів, етнографічних студій, тематично-етнографічних святкувань (Вечорниць, Масниці, Зелених свят), традиційних обрядів та інш.
Новопсковський краєзнавчий музей приваблює туристів і гостей регіону експозицією «просто неба» та селянської хати. Етнографічний комплекс «Слобожанське подвір’я кін. ХІХ ст.-поч. ХХ ст.» є єдиним у своєму роді на Луганщині, де збережені та представлені унікальні експонати, які розкривають не тільки локальні особливості культури Новопсковського району, а й популяризують народні традиції Слобожанщини.
Адреса: смт Новопсков, Луганська область, Україна (зараз ця територія окупована).
ПIДКАЗКА затисніть ліву кнопку миші
та рухайте зображення
в будь-якому напрямку
ПIДКАЗКА використовуйте рухи,
щоб подивитися в будь-яку сторону